А в мене вчора практично вкрали телефон.

До сих пір дещо в ауті від цієї історії і взагалі вважаю, що мені банально пощастило. Ібо шанси на те, що зараз я б шукала заміну- були вельми високі.

Отже, маршрутка на Троєщину. Забита,але було холодно,то іншої чекати вже не стала. 

Стою на верхній сходинці. 

Буквально на наступній  зупинці заходять двоє. Один пробирається до мене на сходинку, інший стоїть позаду.
Ще тоді в мене склалось враження,що вони знайомі і їдуть разом, хоча між собою не спілкувались.

Ще одним тривожним дзвіночком був момент передавання за проїзд. Ібо чиїсь гроші чувак банально поклав собі в гаманець,передавши гроші лиш за двох(а оскільки я мала враження,що вони все ж разом і інший чоловік за проїзд ніби не передавав..). 

Але від нього несло алкоголем і бажання влазити у все це не було геть зовсім.

Їдем. 

Що характерно-вся ця метушня затіялась в аккурат перед зупинкою.

Я стояла і слухала музику (це,здається, і забезпечило мою швидку реакцію)

І в якийсь момент один з чуваків почав мене тіснити, тоді як з іншого боку по пальто я відчула певне шарудіння. І знову  ж таки- якби не зупинка музики-напевно б і не зрозуміла що сталось. Ну їдем, повно людей- всі рухаються-смикаються,буває ж. 

Я спочатку подумала, що навушники висмикнулись, чи заглючили. Лапнула рукою по кишені,а там пусто. 

І отут-то я заверещала дурним голосом. ( бгг, прям в процесі десь задньою думкою відмітила, що в критичній ситуації верещу я протиииивно і зовсім нехарактерно як на звичний голос)

Розвертаюсь до цих двох- і розумію,що між ними щойно  були якісь рухи. А маршрутка-то майже зупинилась..

Я давай кричати водію щоб не відкривав двері,що вкрали телефон.. водій,до речі, зараза така,двері таки відкрив. 

Один з тих двох починає виходити..Я верещу далі (уявляючи наслідки того,що телефон з купою контактів і теде зараз зникне і світить мені покупка нового), однією рукою притримую сумку, іншою хапаюсь за куртку і не даю йому вийти.. Спасибі якомусь хлопцеві, теж схопив  і притримав. 

Отже, чувак виривається,я верещу, інший його спільник щось намагається сказати,мовляв який телефон,ви що..

Коротше кажучи скінчується все тим, що він виривається і вискакує з маршрутки. Я вже збираюсь за ним вилітати і трусити-кричати-робити хоч щось. 

І..

І тут бачу свій чохол. На нижній сходинці маршрутки валяється. 

Піднімаю. Уф. Телефон в ньому є. Тільки вже на чверть з чохла вийнятий. А чохол там такий, що й двома руками не так просто витягнути..

Поки я його піднімала- другий спільник вискочив з маршрутки. 

Тобто телефон скинули і змились подалі. 

Ну а ми  далі поїхали. 

А мене   накрило прострацією. 

Шок. 

Не  знаю, чи водій в них спільник був,чи  глухуватий.. але я тоді про це вже і не думала.

Точніш я взагалі ні про що не могла думати. 

Писати-розказувати  довго,а в цілому це все напевно з хвилину зайняло,якщо не менш

Щастить мені,блін,на "телефоністів". 

Минулої осені серед біла дня (тоді теж чудом лишивсь в мене), і  оце знову..

Кабзда якась.

Приїхала до батька ж в гості,розказала. Він послухав - каже, ну он у Даринки(молодшо-старша з сестер ) минулого місяця в Скаймолі витягли телефон..

З висновків- не боятись кричати. Бо як я вперше заверещала- тією ж задньою думкою було, а раптом я щось не так зрозуміла, не туди сягнула рукою, і_ще_чогось_то_там - а такий хайп підняла. 

Першої ситуації я боролась за телефон мовчки. З іншого боку,в радіусі 50 метрів нікого і не було,щоб допомогти-то. Тоді як в маршрутці як оселедці в банці. 

І інший висновок- це безпорадність.. що робити в таких ситуаціях? А якби не скинули телефон? Вибігати за двома здоровими мужиками? Кричати далі? Хапати -зупиняти за одяг? Та по їх вигляду мені і у відповідь же зовсім легко прилетіти могло..

Не знаю, просто не знаю.
Але принймні виписалась і дещо відпустило.